35 років тому, 9 листопада 1976 року, Микола Данилович Руденко на прес-конференції в Москві оголосив про створення в Україні цієї правозахисної організації. Через дві години у вікна його житла під Києвом полетіли шматки цегли і каміння. Так КГБ відсалютував на честь створення УГГ, жартував М.Руденко.

Заснована Українська Гельсінкська Група за ініціативою письменника і філософа Миколи Руденка, ґенерала Петра Григоренка – члена Московської Гельсінкської Групи (чинна з 12.05.1976), громадської діячки Оксани Мешко, письменника-фантаста Олеся Бердинка, юриста Левка Лук’яненка (Чернігів). Її членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката-Караванська (м. Таруса Калузької обл.), інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий (Донеччина), юрист Іван Кандиба (м. Пустомити на Львівщині). Вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод – про її створення – та Меморандум №1. Секретарем УГГ стала Раїса Руденко, дружина М.Руденка.

Група мала діяти на основі Прикінцевого акта Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ), якого 1 серпня 1975 року, після тривалих переговорів і зволікань, підписали в столиці Фінляндії м. Гельсінкі 33 держави Європи (тобто всі, крім Албанії), а також США та Канада. Ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу, під знаком якого минуло майже все ХХ століття, загрожувало в другій його половині перерости в третю світову війну. Однак неминучість застосування в ній термоядерної зброї, що дорівнювало б самогубству людства, вимусила шукати шляхів до мирного співіснування держав з різним соціяльно-економічним ладом, до порозуміння і відпруження (детант).

Держави – учасниці Гельсінкського процесу, зокрема, зобов’язувалися дотримуватися прав людини в межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 року. Прикінцевим актом НБСЄ передбачалося, що виявлення фактів переслідування людей за переконання віднині викликатиме юридично обґрунтовані претензії інших сторін і більше не буде трактуватися як втручання у внутрішні справи країни. Українські правозахисники вирішили скористатися цією нагодою, щоб показати світові, що в Україні порушуються елементарні права людини і нації в цілому. Це був геніяльний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, в контекст протиборства демократичного Заходу і тоталітарного СССР. І всього через півтора десятиліття, у взаємодії з іншими чинниками, Україна здобула незалежність мирним способом.

Щоб забезпечити виконання Гельсінкських угод в Україні, УГГ поставила метою ознайомлювати громадськість із Загальною декларацією прав людини ООН, сприяти розширенню контактів між народами і вільному обмінові інформацією, добиватися акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Усвідомлюючи, що номінальна державність УРСР є повним міфом, Група в добу краху світової колоніяльної системи нагадала світові про існування поневоленої України і порушила питання про визнання її світовим співтовариством. Насамперед УГГ домагалася, щоб Україна була представлена на наступних нарадах НБСЄ окремою делеґацією. Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні і щодо українців за її межами, передавала цю інформацію в засоби масової інформації та урядам держав – учасниць Гельсінкського процесу.

Автори Декларації наголошували, що головним мотивом їхньої діяльности буде не політичний, а гуманітарно-правовий. Так, у Меморандумі № 1 політика СРСР щодо України визначалася як геноцид. У другому меморандумі йшлося про формально-декларативний характер Союзу РСР та що марксистська ідеологія втратила свою привабливість. У третьому, на прикладі долі Йосипа Терелі, йшлося про переслідування Української Греко-Католицької Церкви і загалом віруючих. У січні – квітні 1977 року Група випустила 10 Меморандумів про переслідування громадян за інакомислення, зокрема, щодо Віри Лісової, родину якої тероризували обшуками; щодо Надії Світличної, яку не прописували в Києві після звільнення з ув’язнення, не приймали на роботу і погрожували новим ув’язненням – за “дармоїдство”, кілька документів на захист заарештованих 5 лютого 1977 року членів-засновників УГГ Миколи Руденка та Олекси Тихого. Меморандум № 5 під назвою “Україна літа 1977-го” був спрямований урядам країн – учасниць Бєлградської НБСЄ.

На підтримку УГГ 17.11.1976 у Вашинґтоні (США) за ініціативою Інформаційної служби "Смолоскип" (Осип Зінкевич) був створений Комітет Гельсінкських Ґарантій для України. З жовтня 1978 у США діяло Закордонне представництво УГГ (Петро Григоренко, Леонід Плющ, Надія Світлична), яке видавало щомісячний бюлетень «Вісник репресій в Україні». Матеріали УГГ видавало українською та англійською мовами видавництво „Смолоскип” ім. В.Симоненка. Вони звучали по радіо „Свобода” та інших радіостанціях.

Уже з грудня 1976 почалися обшуки і допити членів УГГ. 5 лютого 1977 р. за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді (ст. 62 КК УРСР) за ґратами опинилися М.Руденко і О.Тихий. 23 квітня 1977 р. в Києві були заарештовані М.Матусевич і М.Маринович. 8 грудня 1977 року заарештований у Києві член Групи з лютого 1978 р. Петро Вінс. 12 грудня 1977 р. в Чернігові заарештований Л.Лук’яненко.

У 1978 – 1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Так, у Групу вступили Ольга Гейко-Матусевич (14 травня 1977), у жовтні 1977 – Віталій Калиниченко (м. Васильківка, Дніпропетровщина) і Василь Стільців (м. Долина, Івано-Франківщина). 22 травня 1978 р. в Групу вступив засланий у Якутію після ув’язнення В'ячеслав Чорновіл. Членами Групи стали Василь Січко (26 лютого 1978), Петро Січко (30 квітня 1978) з м. Долина, Юрій Литвин (червень 1978, Київщина), Володимир Малинкович (жовтень 1978), Михайло Мельник (листопад 1978), Василь Овсієнко (18 листопада 1978, Житомирщина). У лютому 1979 оголошена була членами УГГ ціла група політв'язнів і засланців: Оксана Попович, Богдан Ребрик, о. Василь Романюк (згодом – Патріярх Володимир), Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич-Березинський (щоправда, з ним не зв’язалися). У серпні 1979 р. членом Групи став Василь Стус, який повернувся в Київ з ув΄язнення та заслання. У жовтні 1979 – Йосиф Зісельс (Чернівці) , Зіновій Красівський (м. Моршин), Ярослав Лесів (Івано-Франківщина), Петро Розумний та Іван Сокульський з Дніпропетровщини, пізніше Микола Горбаль (21 січня 1980), Михайло Горинь (листопад 1982, Львів) Валерій Марченко (жовтень 1983), Петро Рубан (1985, м. Конотоп). Кілька осіб працювали як її неоголошені члени (Ганна Михайленко в Одесі, Стефанія Петраш у Долині, Михайло Масютко на Херсонщині, Олесь Шевченко в Києві).

Вступ у Групу в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці. Дехто працював як неоголошений член, залишаючи заяву, якою просив вважати його членом Групи з моменту арешту. Були випадки написання наперед останнього слова, бо не було певности, що його вдасться виголосити на майбутньому суді.

Протиставляючи репресіям законність і леґалізм, Група 14 жовтня 1977 року подала до Ради Міністрів УРСР клопотання про реєстрацію її як громадської організації й надання їй офіційного статусу. Після арешту М.Руденка нового Голову не обирали, але неформальними лідерами її були Олесь Бердник (до арешту 6 березня 1979 року) та Оксана МЕШКО (заарештована 13 жовтня 1980 р.).

Улітку 1978 року Група оприлюднила проґрамовий документ “Наші завдання”, де заявила, що виходить із “засад єдности загальнолюдських і національних прав українських громадян”. Захист національних прав українців та громадян інших національностей, а також релігійних прав, був поставлений на перше місце в її діяльності.

Група захищала права євреїв на еміґрацію, в особі П.Григоренка – права кримських татар, в особах П.Вінса, О.Гейко – права віруючих. Загальнодемократичні тенденції в ній представляли Л.Плющ, В.Малинкович. В окремих її документах ішлося про соціяльно-економічні права.

Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредаґованих правозахисних документів, які склали б кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетнів про порушення прав конкретних людей. Група спиралася на широке коло людей, які допомагали збирати, писати, зберігати інформацію та передавати її за кордон.

З 1979 року КГБ розгорнув проти Групи справжню війну. Репресії проти причетних до неї набули мафіозного характеру. Україною прокотилася хвиля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: “дармоїдство” (П.Вінс), “опір міліції” (В.Овсієнко, Ю.Литвин), “хуліґанство” (Вадим Смогитель, Василь Долішній), “спроба зґвалтування” (М.Горбаль, В.Чорновіл), “порушення пашпортного режиму” (В.Стрільців), “незаконне зберігання зброї” (П.Розумний), “виготовлення, зберігання і збут наркотиків” (Василь Січко, Ярослав Лесів), відмова від служби в Радянській армії (Володимир Січко). Україна стала свого роду полігоном КГБ, де випробовувалися найбрутальніші методи. Причетних до Групи били невідомі чи міліція (П.Вінса, Ю.Литвина, В.Долішнього), жінкам погрожували зґвалтуванням (О.Гейко), підкидалися документи (М.Гориневі), за захист рідних ув’язнювали дружин (та ж О.Гейко-Матусевич, Р.Руденко), матерів (76-літню О.Мешко). Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення жертві фабрикували нову справу (В.Овсієнко, Ю.Литвин, М.Горбаль, В. і П.Січки, Я.Лесів, І.Сокульський, О.Гейко, В.Барладяну). Тільки такими методами на початку 80-х років КГБ вдалося фактично припинити діяльність Групи.

До березня 1981 всі члени УГГ були в ув’язненні, декілька в еміґрації, однак Група не заявляла про свій саморозпуск. Навпаки, в неї 1982 р. як іноземні члени вступили ув’язнені естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус.

24 члени Групи з 41 були засуджені у зв'язку з членством у ній. Вони відбули в концтаборах, в'язницях, психіятричках, на засланні понад 170 років. Загалом же на страсному рахунку 39 членів Групи – понад 550 років неволі. Група розплатилися п'ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки напередодні неминучого арешту 9 березня 1979 року. Чотири в'язні табору особливого режиму ВС-389/36 (селище Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.) загинули у неволі: Олекса Тихий 5 травня 1984, Юрій Литвин 4 вересня 1984, Валерій Марченко 7 жовтня 1984 і Василь Стус 4 вересня 1985.

30.12. 1987 в УГГ вступило ще 6 осіб – члени редколегії журналу „Український вісник”, який оголосив себе її органом: Василь Барладяну (Одеса), Богдан Горинь (Львів), Анатолій Муратов (Москва), Степан Сапеляк (Харків), Павло Скочок (Київщина), Віталій Шевченко (Київ).

13.03.1988 р. 19 членів УГГ, які були на волі та на засланні, заявили про відновлення її діяльности. Головою визнали Левка Лук΄яненка, який ще був на засланні, Закордонне представництво УГГ очолив Микола Руденко.

7.08.1988 на мітингу у Львові було оголошено про створення на основі УГГ Української Гельсінкської Спілки, яка стала фактично передпартією.

Українська громадська група сприяння виконанню гельсінкських угод посідає в історії українського правозахисного і національно-визвольного руху визначне місце. В УГГ в зародковому стані бачимо витоки більшости донині чинних в Україні правозахисних організацій, національно-демократичних партій, які разом з іншими чинниками привели Україну до незалежности, де відкрилася можливість побудувати правове суспільство, яке відповідатиме як волелюбному духові українського народу, так і букві міжнародних правових актів.

Ще 23 вересня 1981 року, у доповіді на 13-му Національному з'їзді Американської асоціяції сприяння славістичним дослідженням у м. Пасіфік-Ґров відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив:

“...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”. (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе, Том 2.– К.: Основи. – 1994. – С. 486-487).

Василь ОВСІЄНКО, член УГГ з 1978 року.

На знімку: Після похорону Голови УГГ Миколи Даниловича РУДЕНКА 5 квітня 2004 року на Байковому цвинтарі в Києві колишні політв’язні Микола Горбаль, Василь Лісовий, Левко Лукיяненко, Раїса Руденко, Мирослав Маринович, Євген Сверстюк, Семен Струць, Олесь Шевченко, Євген Пронюк, Микола Плахотнюк, Генріх Алтунян, Григорій Куценко, Василь Овсієнко, Олесь Сергієнко, Микола Матусевич сфотографувалися з Віктором Ющенком. Символічно, що саме в день смерти М.Руденка, 1 квітня, була створена Українська Гельсінкська спілка з прав людини, яка об΄єднала низку правозахисних організацій.

З виправленнями:

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с. (УГГ: с. 984-987).