“Наезд случился какраз в тот момент, когда советскими республиками брошено все, не исключая частей Красной Армии, на хозяйственный фронт. В результате банде удалось, избегая боя, продвинуться в глубину территории УССР. Аж направленная против нее кавчасть настигла ее, и в районе М. Миньки уничтожила.

Зарублено в бою свыше 400 чел., захвачено 537 чел., в том числе и раненые. В момент боя некоторые из высшего командования, видя безвыходность положения, сами себя расстреливали и взрывали бомбами. Всего перед чрезвычайной комиссией (пятеркой) предстало 443 чел., остальные умерли от ран до прихода комиссии или находились в тяжелом состоянии и оставлены до излечения. Руководствуясь велением революционной совести, основываясь на всем выше изложенном и дабы предупредить новые подобные преступления, при участии оставшихся на территории соседних с нами государств бандитов всех оттенков и показать всему капиталистическому миру и его наймитам, что власть Советов беспощадно карает всякого покушающегося нарушить ее мирную работу, Чрезвычайная Пятерка постановляет:

1. Лиц, перечисленных в придложенном к сему списке, в числе 359 человек, как злостных, активных бандитов – РАССТРЕЛЯТЬ.

2. Лиц высшего командного состава и гражданского правления, прибывшего со штабом армии Тютюнника в числе 41 чел., направить для дополнительного допроса следственными органами.

3. Бывших красноармейцев, попавших в плен в 20 году и примкнувших к банде с целью вырваться из плена в числе 42 чел. направить в особый отдел К.В.О. для проверки.

Председатель Ч. Ком. Гарькавый

Члены: Лившиц, Иванов, Котовский, Фриновский

Секретарь: Литвинов

м. Базар, 22 ноября 1921 года”

Наказ підписали:                     “Командующий Войск Округа: Якир

Член Реввоенсовета Окр.: Затонский

Нач. Штаба Окр.: Генштаба Паука”.

Далі в цій книзі опубліковано список усіх 359 розстріляних. (Він уточнений у книжці, яку видав Роман Коваль з моєю участю: Рейд у вічність. К. Діокор, 2001).

Як бачимо, наказ підписано вже після здійснення вироку, продиктованого єдиною лише “революционной совестью”.

…Серед людських городів у Базарі були дві занедбані могили, порослі бур’янами. Одна метрів 60, друга – метрів 40. В одній, кажуть, розстріляні, а в другій померлі поранені.

Та ж Галина Василівна Єсипчук пам’ятає, що деяких полонених справді відправляли до Києва. Хтось із базарців і там пробував передавати їм харчі, але довідався, що їх уже розстріляли. Тут, у Базарі, тижнів через два після розстрілу вона в подруги бачила одного українського воїна, розмовляла з ним. Такий інтеліґентний був, каже. Розповідав, що у війську було багато освічених людей. Він якимось дивом вибрався з могили. Дивно, що не тікав з Базару, де ще деякий час стояли котовці. Отож вони впіймали його і розстріляли вдруге... Ця російськомовна інтеліґентна жінка не могла розповідати про ті звірства без сліз.

Уже й не такі старі люде пам’ятають, що в 1941 році, за німецької окупації, українські націоналісти-мельниківці організували тут велелюдне відзначення 20-ї річниці базарської трагедії. Керував ним Олег Кандиба-Ольжич, закатований пізніше в німецькому концтаборі Закзельхаузен. Знову пролунав тут гімн “Ще не вмерла Україна...”, засвідчуючи волю народу змагатися за свою незалежність. Було воздвигнуто й освячено хрест. Щодо німців ОУН(м) зберігала в цім ушануванні нейтралітет. Та нових окупантів не цікавило, що там відзначають завойовані ними “абориґени”: вони побачили, що в українців є сильні організації, здатні піднімати (поки що на мирні акції) тисячі людей. Це становило загрозу їхній владі. Тож уже наступної ночі гестапівські аґенти почали арештовувати учасників подій у Базарі, в довколишніх селах, потім у Коростені, Радомишлі, Житомирі. Більшість утримували в Радомишльській тюрмі та в Житомирі, в тюрмі на вулиці Пушкінській. На початку грудня на Мальованці в Житомирі їх почали розстрілювати. За тодішніми підрахунками, на Житомирщині було заарештовано і розстріляно не менше як 721 особу. Із-під розстрілу вдалося втекти лише декільком, у тому числі провідникові ОУН(м) на Житомирщині, колишньому професорові педінституту Волинцеві (він загинув у 1943 році). Це було друге грізне попередження всьому українству Наддніпрянщини, яке сподівалося на оживлення національних настроїв, на створення своїх леґальних структур за толерації німецьких окупантів. (Перше: арешт у липні 1941 уряду УНР, третє – розстріл у Бабиному Яру української інтеліґенції на чолі з Оленою Телігою в лютому 1942 року). Відтоді українство взялося за підготовку до збройної боротьби, відмовившись від подібних велелюдних акцій, які викривали всіх активістів.

Восени 1990 року Житомирські організації Української Республіканської партії, Спілки Незалежної Української Молоді та Народного Руху України закликали все свідоме українство взяти участь у вшануванні героїв Базару. Приєдналися всеукраїнські організації, було видано листівку. Активісти відвідали Базар, подали заяву місцевій сільраді про намір провести в неділю, 25 листопада, панахиду. Хоч відомо, що згідно з постановою Верховної Ради УРСР від 26 вересня 1990 року для проведення панахид на кладовищах та окремих похованнях ніякого окремого дозволу не треба. Народний депутат, секретар НРУ Микола Поровський виступив на сільському сході, який прихильно прийняв цю думку. Але напередодні панахиди, 24 листопада, ґазета “Вечірній Київ” опублікувала “Телеґраму в номер” з Базару, що “проведення подібної акції, яка носить виражену антирадянську спрямованість, може призвести до конфлікту. Базарська сільська рада народних депутатів відмовила в проведенні цієї церемонії. Нам у першу чергу треба рятувати дітей від убивчої радіації, а не розпалювати ворожнечу серед людей, які і так потерпіли від Чорнобиля”, – писалося в повідомленні. А ще ж недавно голова сільради Марія Кириленко та голова колгоспу Анатолій Помінчук не мали нічого проти. (Останній навіть дав розпорядження трактористові Юрієві Кононському нагорнути могили, а 12 малинських рухівців однієї суботи впорядкували їх. Скоро тракториста звільнили з роботи).

Два автобуси, які мали вийти з Житомира, були затримані в місті: у водіїв відібрали дорожні листи. Перегородили тракторами дорогу під Новоград-Волинським і не пропустили волинян та галичан. 24 листопада житомиряни Ігор Лук’янчук та Валерій Колосівський узяли на візок легкової машини дубового хреста, якого мали намір установити на могилі, і рушили до Базару. Але поблизу с. Базар їх зупинила міліція. Дозволили йти з хрестом пішки. Тільки-но вони почали відв’язувати хреста, як над’їхало декілька автобусів з комуністичними партактивістами, які стали погрожувати перекинути їхню машину. Не пропустили. Довелося повернутися назад. (Того хреста голова Малинської районної організації НРУ Володимир Олексієнко та колишній політв’язень з Гути-Логанівської Дмитро Мазур уночі принесли в Базар і сховали в кущах: він пролежав там цілий рік).

Тим часом у Базарі зібралися місцеві та приїжджі люди, чекали панахиди та дивувалися, чому в селі так багато міліції та чужих людей у цивільному.

Киянам удалося проїхати двома автобусами до села Пиріжки, що за Малином. Звідси дорога відгалужується на Базар, 28 кілометрів. Два ваговози перекрили дорогу. Міліцейська залога чоловік 50. Майор міліції заявив нам, що нас до Базару не пропустять, бо там стоять селяни з вилами і ломами, мовляв, він не хоче, щоб нас побили. Пропонує поїхати двом-трьом подивитися, що там робиться. Зупинив нам якусь машину.

Зголосилися Олександр Ковтуненко, Дмитро Гірченко з Київського Руху та я. У Недашках справді стоїть натовп чоловік триста. Є там і селяни, але щось надто багато явно не селян, бо декотрі й російською мовою розмовляють. У новеньких куфайках, при білих сорочках із краватками, у пижикових шапках. І без ломів та вил. Зате з однотипно написаними гаслами: “Ганьба нащадкам Петлюри та Бандери!”, “Не допустимо націоналізму та екстремізму!”. Валяються в калюжі два українські прапори, бланки реєстрації громадян України. Згодом ми дізналися, що годину тому цей натовп розправився з малинськими рухівцями, побив Володимира Олексієнка.

Розмова не вдається, суцільні нападки: “Забирайтеся до свого Львова, бандерівці!” – “Та ми з Києва, а я навіть із сусіднього Радомишльського району...” Називаємо свої імена, розповідаємо про намір провести панахиду на могилі загиблих християн. Журналіст ґазети “Радянська Житомирщина” Фурманчук старанно записує. Я теж записую – на диктофон. Це роздратувало декого. Спочатку в мене якась жінка зірвала значок “УРП”, потім одночасно вихопили торбинку з записником, сотнею листівок та ксерокопією книжки Д.Герчанівського “Вигнати окупанта” (про Базар). Диктофон згодом повернули, але вже без батарейок і кришки, яка їх прикриває, та без касети. Заштовхують нас у машину, погрожують її перекинути, якщо не поїдемо геть. Але я уперся руками у дверці, заявляючи, що не поїду звідси, доки не повернуть пограбовані речі. Укинув, що було ще в кишенях із речей, у машину і залишився сам у роздратовному гадючнику. Тут він увесь накинувся на мене.

З труднощами я добрався до майора міліції, який сидів у машині, але мене ніхто не захистив. Натовп стусанами поніс мене геть із села. Коли відпускали – сідав на узбіччі дороги, демонструючи, що не піду звідси, доки не повернуть пограбованих речей. Надто я шкодував за записником. Тоді два “професіонали” взяли мене за комір куртки та за рукава (аж ґудзики посипалися): “Знаешь, кого так водят? Баранов!” Протягнули мене метрів 300 і там, де вже не було натовпу, одночасно вдарили по печінці та лівій нирці. Мені перехопило дихання. “Уйди сам, не то ты отсюда вообще не выйдешь”, “Отобьем печень и почки – тогда тебе не нужен будет твой Рух”. Довелося послухатися... Підперши кулака під печінку, пішов у напрямку Пиріжків. (Через три тижні в мене розійшлася жовч і я відлежав місяць у лікарні).

Мене підібрали малинські рухівці, які проїхали сільськими дорогами. Володимир Олексієнко розказав мені, що годину перед тим його витягли з машини за чуба, побили, пошматувати ото прапор... Довезли мене до роздоріжжя під Пиріжками, куди вже приїхав третій автобус із Києва із народним депутатом Миколою Поровським та священиками. Майор згодився пропустити один наш автобус із десятьма нашими людьми для переговорів. Поїхав і я. Але переговори нічого не дали. “Селяни” в новеньких куфайках, білих сорочках та пижикових шапках не для того тут зібралися з чотирьох районів. З них тільки голова Народицького райвиконкому Кравченко та другий секретар Малинського райкому КПУ Дідківський назвалися, решта воліли залишитися “безіменними”. Але я згодом установив імена з десятка компартактивістів Малинського, Народицького, Коростенського і Овруцького районів (голова Народицького райвиконкому Кравченко, його заступник Момотенко, ІІІ секретар Народицького РК КПУ Виговський, ІІ секретар Малинського РК КПУ Дідківський, ІІ і ІІІ секретарі Коростенського райкому Трокоз і Кисіль, інструктор райкому Бердников, голови колгоспів з Дідковичів Матвійчук, з Ушомира Лопатюк).

Житомирське обласне радіо декілька днів підряд прокручувало виступ обурених доярок, фальсифікуючи події давні і сьогочасні. Фурманчук у “Радянській Житомирщині” написав, що після “інциденту” секретар УРП, себто я, сів у машину і поїхав. Нехай читач думає, що секретарі УРП роз’їжджають як секретарі ЦК КПУ...

Володимир Олексієнко та я подали заяви Ґенеральному прокуророві УРСР. Спочатку нам відмовили в порушенні кримінальної справи “за відсутністю складу злочину”, але ми назвали десятки свідків, ба, я розшукав у Коростені одного зі своїх кривдників (Ґусєв Владімір Ніколаєвіч, голова Коростенської організації “афґанців”), але хто зважиться свідчити за мене? От якби треба було засвідчити, що хуліґанив секретар УРП – слідство назбирало б триста свідків. А так – слідство потихеньку прикрили, навіть не повідомивши нам про це. Що ж дивуватися: ще всі ті, хто вів слідство і судив мене в 1973, 1979 і в 1981 роках, сиділи на своїх посадах, а то й пішли на підвищення чи на заслужену пенсію. Департизація правничих органів як елемент правової держави не могла стати дійсністю, доки колишні комуністи зберігали монополію практично в усіх сферах, насамперед у формуванні громадської думки.

Треба визнати, що наш “десант” зазнав 1990 року провалу. Це сталося тому, що ми ще не мали своїх сильних структур на периферії, не маємо сильної конкурентноспроможної преси, щоб донести народові правду про його минуле, зруйнувати нав’язані десятиліттями комуністичної пропаганди уявлення, що Українська Народна Республіка – це щось вороже українському народові. Якщо базарці, яким достатньо було одного виступу М.Поровського і декількох листівок, уже були готові сприйняти панахиду прихильно, то мешканці довколишніх сіл практично нічого про це не знали. Ми їх полишили на поталу безсовісним брехунам, які добре знають, що відстоюють. Але свідомий народ не потерпить наруги над могилами своїх предків і не дозволить ніяким визискувачам сидіти на своїй шиї.

А світлу пам’ять героїв Базару ми таки вшанували. Восени 1991 року житомирські організації УРП, СНУМу та РУХу встановили на могилі хрести і таблицю з іменами всіх 359 героїв, вони освячені були 17 листопада в присутності кількох сотень людей – місцевих і приїжджих з усієї України.

2000-го року коштом Об’єднання українських вояків і Української Автокефальної Православної Церкви Великобританії на могилі встановлено пам’ятник роботи житомирського скульптора Олександра Бориса. 2002 року поблизу тих могил перепоховали рештки вояків, які загинули на полі бою. Їхні могили в

лісах знайшли базарець Павло Єсипчук та житомирянин, у минулому політвיязень Сергій Бабич.

Василь ОВСІЄНКО.

1.11. 1991 – 1.11. 2011.