Створюючи Народний Рух, він був у числі перших борців за нашу свободу. Завдячуючи його активності й дипломатичності (як представника Народної Ради на переговорах із фракцією комуністів), 24 серпня 1991 року ліве крило парламенту підтримало Постанову про Незалежність України. Сьогодні Микола Поровський продовжує відстоювати національні інтереси, але вже не у Верховній Раді, а як офіцер Збройних сил, до яких прийшов добровольцем ще влітку 2014-го. Воював у зоні АТО в полку спецприз- наченців, був заступником командира полку. Віднедавна очолює відділ Головного управління морально- психологічного забезпечення Генерального штабу ЗСУ.

Полковник Микола Поровський

Микола Поровський (третій праворуч) з активістами товариств української мови та «Пересвіт» (м. Рівне, 1989 рік)

-  Миколо Івановичу, ви пам’ятаєте той день, коли Україна відреклася від СРСР?

-  Це забути неможливо. Той день був найщасливішим не тільки в моєму житті. Він був епохальним для багатьох поколінь українців і мого роду зокрема. За незалежність України воював мій батько - 14-літній зв’язковий УПА, мій дідусь Євген Поровський, який був у війську Петлюри, і навіть мій прапрадід - учасник Січневого повстання 1863 року проти Російської імперії, яке на Волині називали «Рухавкою». Досі пам’ятаю, як у 1989-му я вперше почепив на лацкан значок - синьо-жовтий прапорець - і завітав до свого дідуся. Він тоді, вже напередодні смерті, сказав: «Дякую Богу за те, що дожив до такого дня, коли маю щастя бачити синьо-жовтий прапор на лацкані внука». Тому для мене 24 серпня - свято зі сльозами на очах.

-  Які події, що передували цій даті, ви особливо виокремили б?

-  23 серпня 1991 року в Спілці письменників зібрався Центральний провід Народного Руху. Напередодні ми, 112 членів Народної Ради, ініціювали скликання позачергової сесії Верховної Ради УРСР. Потрібно було визначатися із порядком денним. Деякі члени Проводу пропонували домагатися не проголошення Незалежності, а заборони Компартії. Такий підхід міг би призвести лише до того, що у Верховній Раді не знайшлося б необхідної кількості голосів ані для заборони КПУ, ані для проголошення Незалежності. Ми чудово розуміли: без участі лівих сил у голосуванні нам не обійтися. Тому врешті-решт Центральний провід ухвалив рішення: домагатися проголошення Незалежності за будь-яких умов і компромісів із депутатами-комуністами «групи 239». Того ж дня я підписав телефонограму до обласних організацій Руху із закликом організувати прибуття маніфестантів для нашої підтримки. Наступного дня на Софійській площі зібрався багатотисячний мітинг із величезним синьо-жовтим прапором. Звідти процесія з освяченим прапором рушила на вулицю Грушевського. А тим часом розпочалася позачергова сесія, у парламентській залі вирували пристрасті. Найбільше запитань було до Голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука. Насамперед, щодо його ставлення до організаторів серпневого путчу-заколоту та антиконсти- туційного Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. мовою - ГКЧП), створеного у серпні 1991-го для збереження Радянського Союзу.

-  І як поводився Леонід Макарович?

-  Він не виступав категорично проти «путчистів», а закликав до «збереження спокою» та... збирання врожаю на полях. Він не засудив ДКНС й однозначно не надав підтримки Єльцину у боротьбі проти «путчистів». Я підійшов до мікрофона і запитав: «Леоніде Макаровичу, чому не виконали умов договору з лідером російських демократів Борисом Єльциним? Чому не надали активної допомоги у боротьбі проти заколотників?». Нагадаю, що на той час у Київському військовому окрузі був штаб «путчистів». За їхнім наказом 20 серпня 1991 року бойові гелікоптери кружляли над парламентським куполом, намагаючись залякати депутатів Верховної Ради. У військовому центрі «Десна» також готувалися до маршу на Київ. Але Кравчук на моє запитання конкретної відповіді так і не дав. Після тривалих дебатів спробували прийняти Постанову «Про недопущення приховування чи знищення документів державних органів і КПУ, пов’язаних із ДКНС». Одначе за неї проголосували лише 199 депутатів. Оголосили перерву, і в парламентському кінозалі зібралася «група 239». Ми з Юхновським пішли туди на переговори. Після моєї промови комуністи погодилися підтримати постанову про Незалежність, але висунули умову, що в незалежній Україні не має бути переслідувань за членство в КПРС та роботу в партійних органах.

-  Яким чином радянські збройні сили, що перебували на нашій території, відійшли до України?

Про підготовку до путчу мені стало відомо за два місяці до подій у Москві. Ще на початку літа            року до

Народного Руху звернулися кілька незнайомців. Вони повідомили, що у Київському військовому інституті зв'язку діє штаб підготовки антидержавного перевороту

-  Вночі, напередодні позачергової сесії, я написав проект Постанови «Про підпорядкування військових формувань, дислокованих на території України, Верховній Раді». Там зазначалося, зокрема: відновити Міністерство оборони України, а уряду приступити до створення Збройних сил. За це рішення проголосували лише 256 депутатів. Тобто ця постанова отримала на 90 голосів менше, ніж за Акт проголошення незалежності. Чому так? Очевидно, дехто ще сподівався на «новоогарьовські процеси» - створення нового союзу із РФ та збройних сил Союзу Незалежних Держав. А ті, хто підтримував «путчистів», ще сподівалися на повернення до влади організаторів ДКНС.

Микола Поровський (ліворуч) і Михайло Горинь (1990 рік)

Зустріч друзів-однодумців. Зліва направо: Олександр Муратов, Сергій Тримбач, Іван Драч, Микола Поровський (2012 рік)

Ми маємо справжню Незалежність і державу. Війна на сході принесла не тільки лихо і смерть найкращих синів і доньок України. Вона сприяла національному відродженню, становленню Збройних сил. Погляньте, скільки людей сьогодні в Києві спілкується рідною українською. Ми за двадцять років не змогли досягти того, що сталося за останні

два роки

-  А як ви особисто переживали путч? Де були в момент спроби державного перевороту?

-  Про підготовку до путчу мені стало відомо за два місяці до подій у Москві. Ще на початку літа 1991 року до Народного Руху звернулися кілька незнайомців. Вони повідомили, що у Київському військовому інституті зв’язку діє штаб підготовки антидержавного перевороту. Проте нам ніяких доказів не надали. У серпні я вирушив на Дніпропетровщину для організації походу «Козацькими шляхами». Цей широкомасштабний захід відбувався під Нікополем поблизу могили козацького отамана Сірка, а завершився 16 серпня маніфестацією у Запоріжжі та відкриттям фестивалю «Червона Рута». Коли більшість учасників походу роз’їхалися по домівках, я залишився ще на день-два, щоби подивитися фестиваль і завершити організаційні справи. О сьомій ранку, коли ще дрімав у ліжку в готелі, по радіо раптом прозвучало повідомлення про створення ДКНС й усунення від влади Горбачова. Сон як рукою зняло. Ну, думаю, кінець: зараз до мене завітають гості з «компетентних органів».

-  А чому відразу подумали про арешт?

-  За логікою того часу, коли ще діяли органи КДБ і підрозділи внутрішніх військ СРСР, після захоплення влади неминуче мали розпочатися арешти. Ну а чому б запорізькому КДБ не схопити лідера координаційної ради Народного Руху? Я передусім почав розмірковувати, як же мені звідси вибратися - через вестибюль чи через вікно? Швидко одягнувся. Досі пам’ятаю, в якому стані виходив зі свого номера. Увесь був напружений як струна. Обійшов поверх. Але всі вікна були заґратовані. Ну, думаю, попався. Був певен, що за мною вже чатують молодчики із КДБ і МВС. Тому в кишені була граната.

-   Звідки ж вона взялася?

-  Я забрав її собі, коли оглядав речі одного з бійців із «Варти Руху» під час походу «Козацькими шляхами». Тож у мене був єдиний вихід - підірватися. Розумів, що мені «світив» арешт і підвали КДБ чи міліції. То чому б не поставити останню крапку гідно, як це робили справжні борці за волю України - воїни УПА? Очікуючи арешту, я розігнув вусики на запалі гранати і поклав її до кишені. Підійшов до ліфта. Помолився. Перехрестився. Натиснув на кнопку першого поверху. Сумка - у лівій руці, права

-      на гранаті. Спустився до вестибюля. Бачу: у різних кутках сидять якісь люди, але біля вхідних дверей

-      нікого. Я йшов, як по тонкому льоду. Палець - на кільці чеки. Увесь час думав, що зараз хтось кине у спину: «Пастойтє!» - і мене схоплять за руки, щоб накласти кайданки. Тоді, думаю, я вирву чеку... Наблизившись до вхідних дверей, на мить завмер, не знаючи, якою рукою їх відчиняти: тією, що з сумкою, чи тією, що з гранатою? Дякую Богу за те, що ніхто до мене не підійшов і не запитав: «А котра година?» або «Дайте закурити»...

-   Куди ж так поспішали?

-  До Києва. Мені, як одному із лідерів Руху, необхідно було прибути до Секретаріату НРУ, щоб організувати акції спротиву проти ДКНС. Коли вийшов із запорізького готелю, відчув себе птахом, який вирвався із клітки на волю. Підходжу до стоянки таксі й починаю обережно цікавитися у таксистів: мовляв, дороги на вокзал та аеропорт перекриті? Один із таксистів глянув на мене з подивом: «Та ні, не перекриті». Він сказав також, що в місті немає військових патрулів і на дорогах ніхто не перевіряє документів. Про всяк випадок я зателефонував до депутатської кімнати аеропорту. Мені відповіли, що рейс на Київ не скасовано. Сів у таксі й вирушив до аеропорту. За містом біля лісосмуги попросив зупинитися. Коли вийшов з машини, дістав гранату, викрутив запал і затоптав у землю. Десь там вона і досі іржавіє. В аеропорту ще трохи побоювався, але посадка пройшла як зазвичай. Прилітаємо до Києва. В аеропорту ніхто не перевіряє документів, чергове авто теж на місці. І тільки тоді упевнився: після такого проколу в діях «путчистів» ми обов’язково дамо їм жару...

-  У Києві відразу розгорнули революційну агітацію?

-  Спочатку організували мітинг протесту в центрі. А наступного дня написали звернення до народу про те, що дії «путчистів» - анти- конституційні. Зібрали Народну Раду й ініціювали скликання 24 серпня 1991 року надзвичайної сесії Верховної Ради для розгляду питань виходу України зі складу СРСР. У нас був телефонний зв’язок зі штабом партії «Демократична Росія». Пам’ятаю, як увечері 21 серпня хтось із оточення Єльцина повідомив про напад «путчистів» на Білий дім у Москві: «Беру автомат і йду на дах. Зустрінемося у концтаборах або на тому світі». В Україні теж готували відповідні заходи, які завуальовували під «спецпідготовку». Кравчук витримував паузу. Але вже тоді було зрозуміло: зупинити рух за нашу Незалежність неможливо...

-  Незалежність отримали без жодного пострілу. Що завадило Україні стати справжньою європейською державою?

-  У суспільстві панували радянські настрої, які надовго збереглися. Про це засвідчила і газета «Вечірній Київ». Шостого липня 1989 року на її шпальтах було опубліковано результати соцопитування про Народний Рух: понад 8 відсотків респондентів заявили про повну підтримку Руху, ще 14 відсотків - «скоріше так, аніж ні». Загалом прихильників ідеї Незалежності тоді було не більше 24 відсотків. Стільки ж відсотків отримав і В’ячеслав Чорновіл як кандидат у президенти від Руху. А пам’ятаєте, скільки виборців віддали свої голоси на парламентських виборах 2002 року за блок «Наша Україна», до якого входили 10 національно- демократичних партій? Ті ж самі 24 відсотки. Ось такий парадокс: більшість населення не бажало кардинальних змін. Як наслідок, розпочалася тотальна «приватизація», створювалися олігархічні структури і продовжувалася вакханалія «червоних директорів». Ці проблеми не розв’язала навіть Помаранчева революція 2004 року. Тому через десять років отримали ще один Майдан.

-  Чому протистояння на Майдані 2014 року переросли у війну на сході?

-  Причину війни треба шукати не лише на Донбасі, а й у Москві. Головні організатори й ініціатори сепаратизму перебувають у Росії, а в Україні діють російські спецпризначенці, агентура ФСБ та ГРУ. Після зміни влади в Києві стало зрозуміло, що вже неможливо «доїти» нашу державу через підприємства на Донбасі. Згадайте, наприклад, про величезні бюджетні дотації для шахтарів. Ці багатомільярдні кошти «відмивалися» через різні тіньові схеми. Адже дотації видавалися не тільки на вугілля, а й на породу, яку також діставали з-під землі. Все це «добро» відправляли на теплові електростанції, де запаси фіксували не за теплотворністю, а в тоннах (разом із породою). Зацікавленими у цьому були й газові трейдери: чим нижча теплотворність, тим більші витрати газу «на підсвітку». З цієї причини Україна мусила закуповувати у Росії понад 70 мільярдів кубометрів газу щороку. Сьогодні, до речі, ці цифри майже вдвічі стали меншими.

-  Ви вважаєте, що російські олігархи вирішили помститися Україні через так звані «ЛНР» і «ДНР»?

-  Це лише одна зі складових війни на Донбасі. Не треба забувати й про донецьких міліціонерів, які боялися притягнення до відповідальності за те, що організовували «антимайдан», озброювали «тітушок», вбивали патріотів і захищали режим Януковича. Свою роль також зіграли і російські агенти та спецпризначенці: саме вони організовували захоплення райвідділів МВС і СБУ на Донбасі, перетворюючи квітучий Донецьк на руїни. Так зване «ополчення» знищило дотла Донецький аеропорт, який захищали бійці полку спецпризначенців, де я служив на посаді заступника командира.

-  Чому в цій війні Україна й досі не отримала перемоги?

-  Ми були близькі до перемоги наприкінці літа 2014-го. Тоді лідер самопроголошеної «ДНР» Гіркін-Стрєлков заявив, що його «ополчення» зможе протриматися максимум 4-5 днів. Одначе з території Росії ввели регулярні війська, які нанесли фланговий удар по Іловайську. Це стало переломним моментом війни: Збройні сили України перейшли від атаки до оборони. Сьогодні на Донбасі московська влада продовжує «утилізацію» свого кримінального елементу, який замість убивств і пограбувань на території самої Росії виконує загарбницькі завдання Кремля. На жаль, окупантів підтримує і частина проросійського місцевого населення. Пригадую слова лідера Націонал-більшовицької партії РФ Едуарда Лимонова. На зорі нашої Незалежності він заявив: мовляв, щоб стати державним народом, українцям належить пережити внутрішні «смути і роздори», відбити територіальні посягання сусідів, подолати слабкість влади і зробити її сильною; а поки що вони тільки відпущені на свободу за трьома підписами у Біловезькій Пущі.

-  Отже, до справжньої Незалежності ще далеко?

-  Зовсім ні! Ми маємо справжню Незалежність і державу. Війна на сході принесла не тільки лихо і смерть найкращих синів і доньок України. Вона сприяла національному відродженню, становленню Збройних сил. Погляньте, скільки людей сьогодні в Києві спілкується рідною українською. Ми за двадцять років не змогли досягти того, що сталося за останні два роки. І я дивлюся у майбутнє з оптимізмом. Щоправда, нинішнє перемир’я нікого не повинно вводити в оману. Сили стримування нам потрібні не лише на Донбасі, а й уздовж всієї лінії кордону - на морі й біля Придністров’я. Тому Збройні сили наростили до 250 тисяч військовослужбовців. Бойовий дух українців міцніє. Кардинально змінилося ставлення людей і до українського воїна-захисника - волонтерський рух тому підтвердження. І, зрештою, у нас є мобілізаційний резерв - близько 150 тисяч учасників АТО. Вони отримали бойовий досвід і готові у будь-який момент знову виступити на захист Батьківщини. І сьогодні, згадуючи проголошення Незалежності, ми в жодному разі не маємо права забувати, що під чоботом російсько-терористичного війська зараз перебувають Крим та частина окупованого Донбасу. Немає сумніву, що битва за Україну завершиться нашою Великою Перемогою.

Валентин КОВАЛЬСЬКИЙ  Газета "Вечірній Київ"№28 від 14.07.2016