Сього 2012 року, 27 – 29 липня, я з Олесем Шевченком відвідав до болю рідний табір ВС-389/36 у селі Кучино на Середньому Уралі, де нині діє Меморіяльний музей політичних репресій «Пермь-36». (Якщо пам’ятаєте, 2010 року мене завернули були з Брянська додому як особу, небажану в Російській Федерації).

Починаючи з 2005 року на території табору суворого режиму щороку відбуваються велелюдні (до 10 тисяч людей!) міжнародні фестивалі «Пилорама». Приїздять відомі співаки з усієї Росії і з-за кордону. А поруч у наметах точаться жваві дискусії на історичні й актуальні теми – з участю колишніх політв΄язнів, правозахисників, уповноважених з прав людини, політологів, журналістів і гостей. Торік була тема «По 20-ти роках», сього року – «Жити разом». Ідеться про долю Росії: чи втримається вона як єдина держава, чи розпадеться, як 20 років тому розпався СРСР.

Чому фестиваль називається «Пилорама»? Та тому, що головна його сцена встановлена на пилорамі, яка діяла в таборі до його закриття в 1987 році та коли Пермський «Меморіял» 1993 року взявся відновлювати цей особливо цінний об΄єкт історії Росії – останній в СРСР політичний табір. Треба було відновити знищені огорожі, то меморіяльці самі пиляли дерево. Відкрився Музей 1995 року і вже став відомим у світі поруч із Освєнцімом, Бухенвальдом, Заксенхаузеном. Одного ж роду об΄єкти. Організатор фестивалів – «Меморіяльний центр історії політичних репресій «Пермь-36», за підтримки Міністерства культури, молодіжної політики та масових комунікацій Пермського краю. У нас в Україні чогось схожого нема.

Ми з Олесем Шевченком запрошені були як почесні гості. Брали участь у презентації двох книжок перекладів Василя Стуса на російську мову – Олександра Купрейченка та Марлени Рахліної. І диска його віршів у перекладах на російську мову «Цветок на камне». Їх начитали російські актори. Автор проекту Ольга Бойцова.

Звичайно ж, нас, живих експонатів Музею, оточували журналісти та й так люди. Доводилося ставати екскурсоводами – Олесь на зоні суворого режиму, де провів років шість, а я – на зоні особливого (камерного) режиму, де теж відбув 6 років серед таких «особливо небезпечних рецидивістів», як Іван Кандиба, Левко Лук΄яненко, Юрій Литвин, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Микола Горбаль, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, естонці Март Ніклус, Енн Тарто, литовці Вікторас Пяткус і Баліс Ґаяускас, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Це відомі діячі правозахисних і національно-визвольних рухів, а після звільнення – депутати парламентів, громадські діячі. На суворому режимі, де сиділи вперше ув΄язнені, так само було багато відомих людей. Як і в кожному радянському політичному таборі, українці становили половину чи й більшість «контингенту» про тому, що ми становили всього 16% населення СРСР.

Аж ось, повернувшись із мандрів, дістаю повідомлення від Вахтанґа Кіпіані (він не раз бував зі мною в цьому Музеї), що колишній наглядач Владимир Курґузов у газеті «Аргумененты и факты. Прикамье» http://www.perm.aif.ru/culture/article/22403 звинувачує «Пилораму» в фальсифікації історії. Він заперечує, що в΄язні страждали тут і потерпали від голоду. Курґузов нині – голова ради ветеранів сусідньої колонії № 35 (ст. Всехсвятська). Він очолював службу наглядачів табору, він безпосередній учасник подій 1972 – 1987 рр. і міг би теж дещо повідати про ті часи. Однак ніхто його не запрошує, бо бачення подій у нього інше, – бідкається колишній виконавець наших неправедних вироків (бо ж ми, «антирадянщини», вже давно реабілітовані):

«З початку утворення колоній (1972. – В.О.) аж до виходу на пенсію я не просто керував контролерами, але й був членом військового трибуналу, – розповідає в газеті АиФ Владимир Курґузов. – Хто в нас відбував покарання? Це зрадники Батьківщини (ст. 64) – нинішні герої: лісові брати, бендеровці (так пише російськомовна газета, через е. – В.О.), власовці і наші російські зрадники. Ті, хто продавав за кордон секретні документи. (Справді, було кілька в΄язнів, яким смертна кара замінена була 15-ма роками ув’язнення – звинувачені у співпраці з німецькими окупантами, і лише один – у шпигунстві. Власовців позвільняли ще в 50-роках. А кілька вояків УПА досиджували свої 25-річні терміни. – В.О.). Далі – антирадянщики (ст. 70). Це всебічно освічені люди, з великою підтримкою з-за кордону. Тому умови для себе вони створили ідеальні. Якщо говорити про 36-й табір, то одягали їх там з голочки, а харчувалися вони краще від більшости населення країни. Чому? Тому що будь-який прокол адміністрації негайно віддавався луною «там» (за кордоном. – В.О.) і прилітав назад у вигляді всіляких комісій. Мова йшла не просто про жменьку людей, яких потрібно ізолювати, а про імідж країни в цілому. Тому нас контролювала не Кизеловська прокуратура, яка займалася іншими зонами, а особисто заступник обласного прокурора».

Читачу, можете на знімку подивитися, який був наш одяг «з голочки». І прочитати, що про цей одяг пише Левко Лук΄яненко в книжці 5-й своїх спогадів «З часів неволі. Одержимі». Вона от-от має вийти друком:

«Стуса привезли в Кучинську в’язницю 12 грудня 1980 року і поселили в маленьку камеру на двох. У кімнаті чергових ментів його, як водиться, роздягнули наголо, перетрусили уважно речі, забрали на додаткову перевірку всі папери, видали смугастий одяг і сказали одягатися. Він приміряв штани, а вони короткі. Накинув на себе куртку, а вона коротка й не закриває попереку, а рукави ледве закривають лікті. Скинув і просить видати довші відповідно до його зросту (його ріст був приблизно 180 см). Черговий офіцер сказав, що іншого одягу не дадуть. «Тоді заводьте до камери, – мовив Стус, – у спідній білизні».

– Ні, за законом адміністрація зобов’язана одягнути в’язня у відповідний одяг, – відповів офіцер, – і ми вам видаємо форму рецидивіста.

– Але ж цей одяг не на мене. Він зовсім малий.

– Ну, не будемо ж ми в тюрмі тримати кравця, щоб підганяти одяг під кожного в’язня, – відповів офіцер.

– Я не вимагаю індивідуальної підгонки одягу, але вимагаю видати такий, у якому можна було б рухатися, бо цей же просто зв’язує мене і не закриває литки, поперек і руки.

– Стус, ви дуже вимогливий. Погано починаєте сидіти у нашій особливо суворій колонії.

– Це ви погано починаєте. Ведіть мене до камери в білизні!

Офіцер (до старшини): Заведіть його в камеру.

Стуса завели в камеру».

«Ґражданін контрольор» Курґузов частково має рацію, пишучи: «Мене просто до сказу доводить, коли їхній «санаторій» порівнюють з ГУЛАГом. У ГУЛАГу люди гинули тисячами, були серйозні будівництва, лісозаготівлі, Колимська траса. То були 30 – 50-і роки. Причому тут «Пермь-36» з її чистенькими, ситенькими в'язнями, які виготовляли на верстатиках клеми для прасок?».

Ось ці клеми на знімку поруч із ключами від наших камер. Ці клеми (ми казали «панельки») виготовляв і Олесь Шевченко на своїй суворій зоні. Михайло Горинь на особливій зоні щипцями прикріплював до них «сухарики». А решта в΄язнів прикручували ґвинтиками ці панельки до шнура праски. 522 шнури за зміну. Робота фізично не важка, але її багато. Не всі могли виконати норму. А невиконання норми – це порушення режиму, за яке належиться покарання: позбавлення побачення (одне на рік), посилки (одна на рік до 5 кг, але після відбуття половини терміну), карцер до 15 діб. Олесь Шевченко відсидів був 66 діб підряд – без перерви. У карцері гаряча страва дається один раз на дві доби, без цукру і жиру, і 400 г хліба щодня. Якщо ти й не в карцері, то маєш першу норму харчування за 22 – 24 рублі на місяць. Старші люди знають, що це за гроші. Що на волі дехто харчувався ще гірше – не заперечую. І не порівнюю наше харчування і взагалі умови утримання з ГУЛАГівськими, сталінських часів. Там справді люди мерли як мухи. А через наш табір особливого режиму перейшло від 1980 до 1987 року всього 53 в΄язні. Загинули лише восьмеро: Андрій Турик (1982), Михайло Курка (1983), Іван Мамчич та Олекса Тихий (5.05.1984), Юрій Литвин (4.09.1984), Валерій Марченко (7.10.1984), Акпер Керімов (19.01.1985), Василь Стус (4.09.1985). Небагато, 15%. У сусідній зоні суворого режиму загинув Ішхан Мкртчян (24.04.1985). У Чистопольській тюрмі – Анатолій Марченко (8.12.1986).

Ось маю аркушик кухонного зошита з записом Миколи Горбаля, який восени 1984 року працював кухарем:

Обед. 1 норма: Рассольник. Каша пшенная

9а: Рассольник. Каша пшенная

5б. Щи. Каша пшенная

Выдачу разрешаю: ДПНК (підпис)

Ужин. 1 норма, 5б, 9а – Суп гороховый. Рыба

Выдачу разрешаю: ДПНК (підпис)

12 ноября (среда). Завтрак. 1 норма и 5б – Суп макаронный

9а – Суп перловый.

Выдачу разрешаю: ДПНК (підпис)

Пояснення. ДПНК – «дежурный помощник начальника колонии». Норма 9а – для ув΄язнених в одиночній камері, 5а –лікарняна.

«А щоб ти довго жив!» – вигукує українець, коли хоче доброзичливо висловити незгоду зі співбесідником. А щоб ти довго-довго жив, Курґузов, на таких харчах і в таких «санаторних» умовах, про які пишеш: «Він сидить у нас у теплі і сухості, їсть за столом зі скатертиною, попередньо вивчивши меню». Це про Володимира Буковського і Натана Щаранського, які, за словами Курґузова, не хотіли працювати, а тільки шукали приводу для голодівки, щоб «там» (за кордоном) «набирати очки». До відома: примусово годувати голодуючих в΄язнів починали 18 – 22-ї доби. Івана Геля (ще в Мордовії) – на 32-гу добу, Анатолія Марченка в Чистопольській тюрмі – на 39-у. Василь Стус помер у карцері на восьмій добі голодівки. Так «набиралися очки»…

Щодо чистоти. На суворому режимі було легше: фундаментальний туалет надворі діє досі. А в камері особливого режиму, де сиділо від 2 до 8 в΄язнів, «параша» (раковина) в кутку, нічим не відгороджена. Накривається шматком фанери. Вистеживши, коли ніхто не їсть і не молиться, відчиняєш кватирку і возсідаєш, як не престолі. Звідси шлункові хвороби, кривавий геморой… Одного разу я сказав начальнику табору майору Журавкову, який обходив камери зі своєю «свитою»:

– Змушуєте нас штани скидати один перед одним…

– Что вы нас поносите перед честным народом!

Думав, посадить у карцер. Ні, поставили з одного боку дошку на квадратний метр.

А іноді води нема, щоб злити. Як тепер чую громовий голос Василя Стуса, який стоїть над забитою раковиною:

– Параша уполномочена!

А то трубу під підлогою прорвало – місяцями живемо в смороді. Так тебе перевиховують на худобину.

І вода – іржава, за кілька годин у кварті виникає рудий осад на палець, зверху – жирна плівка. Такий «санаторій»…

Як послухати Курґузова, то інформація запросто йшла з зони за кордон. Як оце тепер – від новітніх політв΄язнів, яких чи не щодня хтось відвідує. Насправді ж акції протесту здебільшого готувалися наперед. Бо якщо на волі про акцію не знають і про неї не говорять зарубіжні ЗМІ, правозахисники та політики, то ти хоч здохни – нічого не доб΄єшся. Визначалася дата, вимоги, список учасників, хто скільки буде голодувати. І якщо інформація вже пішла за зону, то відмовитися від участі в акції не можна було. Текст писався на конденсаторному чи цигарковому папері, мікрописом, гострим олівцем. Папірець скручувався в трубку, обмотувався целофаном у кілька шарів, запаювався сірником. Винести таку ампулу можна було тільки в собі, сховавши її у невимовних місцях (є ж таке цнотливе українське визначення – «невимовні місця»). Або робили продовгувату ампулу, яку проковтували. Вона виходила через добу чи півтори. З неї слід було зняти одну плівку і її проковтувала дружина чи мати, яка готова була ризикувати своєю свободою. Але побачення могли перервати будь-коли. І рідко хто їх мав, ті побачення. Скажімо, Василь Стус за 12 років мав одне побачення в Мордовії і одне на Уралі. Відомі його записи під назвою «З таборового зошита» винесли литовці Баліс Ґаяускас та Ірена Ґаяускене. 16 клаптів. У книжці вони займають 12 сторінок.

Згадує Курґузов наглядача Івана Кукушкіна. Був такий. І досі є. І я з ним мирно бесідував уперше 1995 року. Іван відсидів 4 роки за бійку з іншим наглядачем, порозумнішав і на пропозицію директора музею Віктора Шмирова погодився працювати на відбудові табору, одночасно консультуючи, як там що було влаштоване. Згодом був начальником охорони Музею. Ось ми на знімку: Олесь Шевченко, латвійський журналіст Дайніс Ґрінвалдс, співробітниця Музею Катя, Василь Овсієнко, Іван Кукушкін – колишній наглядач. 28.08.2012, Кучино.

Отакі спомини у мій День Волі. Адже востаннє (дай Боже, щоб востаннє!) звільнили мене 21 серпня 1988 року. І за одну добу привезли з Уралу додому в Житомирську область, у рідне село Ставки (досі Леніно!). У літаку мені весь час сходило сонце... Та про це – у моїй книжці «Світло людей», яку можна знайти в Інтернеті.

Василь Овсієнко.

День Волі 21 серпня 2012 року.

 Вивіска «учреждєнія». Не тюрми і не концтабру.

Одяг особливо небезпечного рецидивіста.

Панельки та ключі від наших камер, шапка рецидивіста.

«З таборового зошита» Василя Стуса.

Табірне меню.

Олесь Шевченко, латвійський журналіст Дайніс Ґрінвалдс, співробітниця Музею Катя, Василь Овсієнко, Іван Кукушкін – колишній наглядач. 28.08.2012, Кучино.

А як додаток – вірш Василя Стуса, написаний скоро після першого арешту, 26.01.1972 р., точно адресований наглядачеві Владимиру Курґузову. Є переклади на російську мову Марлени Рахліної та Олександра Купрейченка.

Невже ти народився, чоловіче,

щоб зазирати в келію мою?

Невже твоє життя тебе не кличе?

Чи ти спізнав життєву путь свою

на цій безрадісній сумній роботі,

де все людською мукою взялось?

Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,

твоїм нещастям серце пойнялось

моє недужне. Ти ж — за мене вдвоє

нещасніший. Я — сам. А ти — лиш тінь.

Я є добро, а ти — труха і тлінь,

а спільне в нас — що в'язні ми обоє

дверей обабоки. Ти — там, я — тут.

Нас порізнили мури, як статут.