Померла ІРИНА КАЛИНЕЦЬ – поетеса, учасниця національно-визвольного і правозахисного руху, видатна громадська діячка

Ірина Онуфріївна Стасів-Калинець народилася 6 грудня 1940 року у Львові в родині вірних гнаної Української Греко-Католицької Церкви. Батько, Онуфрій Іванович, – робітник; мати, Ганна Дмитрівна, – з селянської родини. Близькі їхні родичі брали участь у національно-визвольних змаганнях. У повоєнні роки Ірина була свідком масового вислання українців до Сибіру. З дитинства мріяла про незалежність України. "У школі ганьбилося найсвятіше, а вдома все це пошепки пояснювалося", – згадувала Ірина згодом.

Закінчивши середню школу, два роки працювала на виробництві. Час навчання на слов’янському відділі філологічного факультету Львівського університету припав на "хрущовську відлигу" (1959 – 1964). Ірина та її чоловік Ігор Калинець були в колі молодої української інтеліґенції, названого згодом шістдесятниками.

Закінчивши університет, працювала методистом обласного будинку народної творчости, вчителькою, бібліотекарем, викладала українську мову та літературу у Львівському політехнічному інституті. Публікувала вірші для дітей. 1970 звільнена з роботи. Улаштувалася ткалею. Викладала мову та літературу в школі – на замінах. У липні 1970 підписала протест 9 громадян Львова проти арешту Валентина Мороза. Восени того ж року разом з чоловіком надіслала петицію до прокуратури УРСР з проханням дозволити бути присутніми на його судовому процесі. Від імені родичів і друзів В.Мороза написала листи Голові Ради міністрів СРСР О.Косиґіну та до Верховної Ради УРСР з протестом проти порушень законів у ході судового розгляду. У грудні 1971 підписала декларацію про створення першої в Україні правозахисної організації – Громадського комітету захисту Ніни Строкатої (заарештованої в Одесі 6 грудня). До Комітету увійшли також В΄ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір.

12 січня 1972 року Ірина заарештована і звинувачена в проведенні антирадянської агітації і пропаганди. На допити викликали до ста її учнів: лише двоє чи троє сказали, що читали вірші, присвячені Чорноволу, що давала їм читати твори Мороза, говорила про незалежну Україну. Слідство не змогло довести причетність І.Калинець до видання позацензурного журналу "Український вісник".

12 – 13 липня 1972 р. засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 6 р. ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 р. заслання. Через півроку такий же вирок дістав її чоловік. Їхня маленька донька Звенислава (1963 р.н.) була розлучена з батьками на 9 років.

Ув’язнення Ірина відбувала у таборі ЖХ-385/3-4 (Мордовія, сел. Барашево). Разом з іншими політв΄язенками брала участь в акціях протесту проти тяжких умов утримання й позбавлення побачень, зверталася до Ґенерального секретаря ООН з проханням сприяти перегляду справ, подавала заяви на підтримку А.Д.Сахарова, на захист тяжко хворого Василя Стуса, домагалася Статусу політв’язня. За це її безліч разів ув’язнювали в карцері.

Заслання відбувала разом з чоловіком у Читинській області.

З поверненням 1981 до Львова – виснажлива боротьба за прописку. Улаштуватися на роботу можна було тільки за вказівкою КГБ. Довелося працювати секретарем-касиром в обласному Будинку вчителя.

Починаючи з 1987 Ірина Стасів-Калинець бере щонайактивнішу участь у культурному та громадському житті Львова. Ініціювала створення Марійського товариства, яке домагалося леґалізації УГКЦ. Мала багато публікацій у пресі; читала публічні лекції про В.Стуса; брала участь у численних мітингах, у створенні Клубу молодих учених і Товариства Лева; видавала незалежний культурологічний альманах "Євшан-зiлля"; створювала Товариство української мови (ТУМ), "Меморіал", Народний Рух України. У листопаді 1989 р. керувала перепохованням В.Стуса, Ю.Литвина і О.Тихого в Києві.

З травня 1990 до травня 1992 р. І.Калинець працювала начальником управління освіти виконкому Львівської облради. Провела реформу в напрямку українізації шкільної системи. Брала участь у створенні низки нових навчальних закладів (ліцеїв, ґімназій), профільної ґазети "Основа", Міжнародного центру освіти, науки й культури.

У березні 1990 Ірина Калинець обирана депутатом Верховної Ради України від Миколаївського виборчого округу Львівської обл. (64% голосів у І турі). Входила до Народної Ради. З 1992 по 1994 працювала головою підкомісії з питань загальної освіти Комісії з питань народної освіти і науки. Була членом консультативної ради Львівського облвиконкому з питань гуманітарної політики, головою Круглого Столу керівників громадських організацій з питань освіти й культури. І.Калинець – науковий співробітник Львівського НДІ літератури ЛДУ, працювала над історією слов’ян, зокрема, історією України IV – XII ст.; з 1998 р. – викладач катедри української літератури Львівського національного університету ім. І.Франка. Член Наукового товариства ім. Т.Шевченка, член комітету захисту архівів України (з 2006).

Ірина Калинець має титул «Героїня Світу» (США, Ротчестер, 1998), нагороджена Орденами Княгині Ольги (2000 – ІІІ ст., 2005 – ІІ ст.).

Автор збірок: "Поезії" (Нью-Йорк, 1991), "Шлюб з полином" (Л., 1995), книжок для дітей: "Лелека і Чорна Хмара" (К., 1993), "Казки іграшкового телефону" (Л., 2001), історичного детективу "Вбивство тисячолітньої давності" (Л., 1997, 2005)"; монографії "Студії над "Словом о полку Ігоревім" (Л., 1999, премія Воляників-Швабінських), наукової розвідки "Т.Шевченко і св. Августин" (2006), книжок «Загадка хрещення України-Руси» (Л., 2002) «Епоха гунів та її передісторія (у світлі Біблійних джерел), 2007, «Близьке далеке» (2007).

Померла Ірина Калинець вранці 31 липня 2012 року. Похорон має відбутися в четвер, 2 серпня на Личаківському цвинтарі.

Світла пам΄ять про неї назавше збережеться у наших серцях.

Про Ірину Калинець:

Хроника текущих событий. Амстердам: фонд имени Герцена, 1972, вип. 16-27. – С. 354, 473.

ХТС. Нью-Йорк: Хроника, 1973, вип. 28-31. – С. 24, 84; 1974, вип. 32. – С. 87; 1975, вип. 33. – С. 18, 19, вип. 34. – С. 31; 1976, вип. 39. – С. 68; 1977, вип. 42. – С. 37; вип. 43. – 14, 19, 23; вип. 45. – С. 35, 36, 51; 1978, вип. 47. С. 101-102, 118; вип. 48. – С. 55, 56, 71; 1979, вип. 51 – С.65, 95.

Український вісник. Вип. VI. Париж-Балтимор: Смолоскип, 1971. – С. 32, 43, 48.

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 7-28, 10-13; 1981: 1, 2, 5-79, 6, 7, 11; 1985: 10-28, 1-52.

Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР. Вильнюс – Москва: Весть, 1992. – С. 12, 23-24 (перше вид. 1984 р.)

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. –  С. 23, 86, 88, 113, 115, 122, 126, 127, 129.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О.Теліги. – 1998. – С. 142, 154, 190, 291.

Українська поезія під судом КГБ: Кримінальні справи Ірини та Ігоря Калинців / Упоряд. Ю.Д.Зайцев. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2003. – 572 с.

Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987). / Харківська правозахисна група. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 12, 16, 36, 79, 84, 96 – 97, 105.

Архів ХПГ: інтерв’ю 26.06. 2008: http://archive.khpg.org/index.php?id=1314300744 .

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина ІІ – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – С 747-749. На сайті ХПГ http://archive.khpg.org у розділі «Персоналії»: http://archive.khpg.org/index.php?id=1113999256

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 276-277.