30 травня 2012 року в Москві від серцевого нападу помер мій 58-річний друг Петро Винничук. Він разом із сином та односельцями вкотре поїхав туди на заробітки будівельником. А повернувся з Москви в домовині.

Подружили ми 1974 року в Мордовії, де разом відбували кару за «антирадянську діяльність». Я – за поширення українського самвидаву, а Петро – що разом із друзями підніс над Чортковом чотири національні прапори 22 січня 1973 року (того дня року 1918-го Центральна Рада проголосила Україну незалежною державою).

Президент Віктор Ющенко Указом від 18 серпня 2006 року нагородив Петра Винничука й сімох його побратимів орденами „За мужність” І ступеня. Їхні імена викарбувані на пам΄ятній таблиці, освяченій 26 січня 2012 року на приміщенні Чортківського педучилища, де вони теж установили були прапор.

Але герой Петро Винничук, виборовши незалежність України від Москви, мусив шукати заробітку в тій-таки Москві. То чи визволився він від Москви? Бо держава Україна нічого йому, крім ордена, не дала. Він, щоправда, і не просив, бо найбільшою йому нагородою і платнею було піднесення національного прапора над усією Україною. Але чи стала Україна під синьо-жовтим прапором справді незалежною державою?

Особисто я за Президента Ющенка, принаймні першого півроку, почувався щасливим. Бо нібито збувалася наша споконвічна мрія: нарешті в Україні українська влада. Це щастя тривало лише 5 років.

А нині, за Президента Януковича, чия в нас влада? За інерцією кажуть: українська влада. Але погляньмо, хто тепер в Україні владарює.

Хто такий Віктор Федорович Янукович? Батько його, Федір Володимирович, народжений 1923 року в с. Януки Вітебської области (Білорусь), за «дизертирство и пособничество немецко-фашистским оккупантам» відбував покарання в Сталінській (Донецькій) області. В інтернеті досі гуляє документ: КГБ Білорусії пропонує КГБ Сталінської області повернути п΄ятьох в΄язнів, у тому числі Ф.В.Януковича, для додаткового розслідування (див.: http://ord-ua.com/2007/09/25/politsajskaya-blyaha/ ; http://polizaisled.blogspot.com/). Мабуть, за батьків гріх дух загиблих червоноармійців побив Головнокомандувача вінком. Бо за гріхи треба відповідати до сьомого коліна.

Звільнившись, Федір Янукович одружився з росіянкою Ольгою Семенівною Леоновою з Орловської области (Росія). Народивши сина Віктора, за два роки померла. Батько лишив сина на бабусю. І на виховання вулиці.

У лютому 2011 року В.Ф.Янукович, збираючись їхати до Польщі, розпускав чутки, що його дід і прадіди були литовськими поляками, католиками (http://gidepark.ru/user/CHERNENKO/content/665815). Тільки – боронь Боже! – не українцями.

Можна бути українцем по роду, а можна – за вихованням. Янукович аж ніяк не є людиною української культури. Він у свої майже 60 років уперше на могилі Тараса Шевченка прочитав по складах зі шпаргалки: «І на стороні кола їх поставлю слово» (замісць «І на сторожі коло їх...»). Це було відкриття в геометрії: досі сторони мали трикутник, многокутник, а коло сторони не мало, бо воно кругле. А в Умані читає: «Ґулаґ Артьомовскій». Замісць «Гулак-Артемовський». ҐУЛАҐ він знає 

зі власного досвіду, а «Артьомовск» – це десь поблизу його рідного Єнакієвого. Що вже казати про «великого українського поета Антона Чехова». Я від 6 класу знав, що Чехов українець, але російський письменник і драматург. А Янукович що, і в шостому класі не вчився? Щоправда, є випускна світлина за 8 клас. А за середню школу – нема. Зате є диплом проФФесора.

Янукович – поза українською культурою. І взагалі поза будь-якою культурою. Вершина його культури – футбол. «Сьогодні вмирає нація, а світ очманів на футболі» (Микола Холодний, 1961). Недарма Янукович у зоні мав «клікуху» Хам. Там він подружив із «хазяїном» зони, який мав, як на моє українське вухо, карикатурне прізвище Льовочкін. Що не завадило йому згодом очолити Департамент виконання покарань. Янукович під опікою Володимира Анатолійовича «встал на путь ісправлєнія» і був достроково звільнений. Хто сидів, той знає, за що, зазвичай, правило, звільняли достроково… Тепер начальником Януковича є син того Льовочкіна, Сергій Володимирович, – Глава Адміністрації Президента. «Не первий, але й не другий чоловік у государстві», як казав про себе сумнозвісний Олександр Ткаченко.

Третій, мабуть, Азаров. Цей «парєнь із Калуґі» прибився на Донеччину 1984 року. Кажуть, нащадок «красних латишів», що посоромився чомусь прізвища свого батька (Пахло Ян Робертович) і взяв жінчине. Я гадав, що князь Святослав Ігоревич розгромив Хазарський каганат ще 969 року. Аж ні: Ніколай Янович хАзаров – досі повновладний каган України! Він щодня привселюдно знущається з української мови. Раніше вона йому була «без надобності», а тепер вивчити – «ум слабоват и здоровье не позволяет». (Так ґоспожа Простакова казала про свого синочка Митрофанушку – комедія Дениса Фонвізіна «Недоросль», 1782 р.).

Хто там четвертий? Може, Сергій Леонідович Тигипко з села Драгонешти в Молдові, який не вміє правильно по-українському написати свого прізвища? Воно походить від звуконаслідувального «тигипнути» – ударити чимось важким. Нещодавно він по телевізору тигипнув мене щирим зізнанням, що свої гроші тримає в офшорній зоні. Тобто не платить податків державі, у якій працює віце-прем΄єром. Даремно юний Пушкін закликав: «Мой друг! Отчизне посвятим души прекрасные порывы!». До влади дорвалися урвителі.

Далі за ранґом, мабуть, секретар Ради національної безпеки й оборони. Донедавна її очолювала гінеколог із Челябінської области Раїса Василівна Богатирьова (уроджена Лактіонова). Тепер безпеку й оборону Україні ґарантує нам «донєцкий» мільйонер Клюєв Андрій Петрович. Звідки походять його батьки – Інтернет мовчить. Може, з «двадцятип΄ятитисячників». Або з пересельців, 

яких навезли з Росії у спорожнілі після голоду 1933 року українські села. Це офіційно визначалося терміном «допрісєлєніє». Голодомор – це не їхня історія, тому Янукович і його коло не визнають геноциду українського народу. Бо вони – фізичні або ідейні спадкоємці організаторів і виконавців того геноциду.

У совєцькі часи бойовим авангардом КПСС був КГБ. Партія Реґіонів, яка складається переважно з росіян і надійно русифікованих «донєцкіх», теж хоче мати надійного щита. Тому в лютому 2012 року поставила на чолі Служби безпеки України щирого москаля… Пардон, уродженця Московської области Калініна Ігоря Олександровича – кадрового кагебіста (кандидат військових наук зі спеціальності розвідка та іноземні армії). Тобто СБУ під його мудрим керівництвом стає структурою, яка відкрито прислужує ФСБ Росії.

Ще нещодавно міністром внутрішніх справ у нас був Могильов Анатолій Володимирович, родом з Петропаловська-Камчатського. Який напередодні Дня Соборности 2011 року каркав нам «кровопролітіє». Що до цього додати? Хіба те, що він від 8 листопада 2011 року – Голова Ради міністрів Автономної Республіка Крим. Хоча більшу частину життя прожив в Україні («донєцкій»!), та оскверняти свої шляхетні вуста українською мовою (а надто кримськотатарською!) він не бажає і вимагає надати статусу державної його рідній, російській мові.

Я не помилився в «табелях про ранґи»: міліції в нас удвоє більше, ніж військовослужбовців. Але й цю другорядну посаду не можна доручати абориґенам. Тому Янукович виписав собі на цю посаду росіянина Саламатіна Дмитра Альбертовича. Народився він у Караганді (Казахстан). Має бойові заслуги: бився у Верховній Раді України, куди потрапив незаконно. Цей російський громадянин отримав громадянство України 6 грудня 2005 року. Щоб стати народним депутатом України, потрібно не менше 5 років побути громадянином України. А Саламатін став депутатом за списком Партії Реґіонів уже 2006 року. Який народ представляв цей «народний депутат» у Верховній Раді? Казахський? Російський? Що точно – то це шахрайську Партію Реґіонів. І оцей розбишака (за фахом гірник) оборонятиме Україну від зазіхань своєї власної батьківщини – нашого найзапеклішого історичного ворога – Росії?

Ще один віце-прем΄єр, Борис Вікторович Колесников, родом з Маріуполя. Тобто «донєцкій». Хтось чув від нього хоч одне українське слово? Хоч би картаве?

Єфремов Олександр Сергійович – лідер фракції Партії Реґіонів у Верховній Раді. З Луганська.

Формально Головою Верховної Ради є українець Володимир Литвин, «примкнувший» до 

реґіоналів. Але дириґентом Верховної Ради є росіянин Чечетов Михайло Васильович, який народився в Курській області. Як він махне – так більшість і проголосує. А махне він так, як напишуть на Банковій.

Голова Національного банку – Сергій Геннадійович Арбузов, росіянин, «донєцкій». Тоді якої національності в нас банк?

Ґенеральний Прокурор України Пшонка Микола Павлович – «донєцкій».

«Донєцкій» – це вже майже «русскій». Кажуть, на Донеччині небезпечно на вулицю виходити: зараз хапають, везуть в іншу область і ставлять якимось начальником, хоч би й дрібненьким. Навіть директори кладовищ уже «донєцкіє» – прибуткове місце! «Всё будет Донецк!».

Один лише Діма Табачник – «корєнной кієвлянін», з Подолу. У часописі "Книголюб" № 6, року 2010-го, він безсоромно хвалився: «Дід по батьковій лінії був затятим більшовиком двадцятих років; дід – викладач і професор кафедри політекономії, яскравий і несамовитий прихильник радянської влади». Зрозуміло, чому онук несамовитого (тобто кривавого) большевика-чекіста так само несамовито ненавидить усе українське. Він вважає, що „Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем”. Полковник, доктор історичних наук, нібито автор двох дисертацій про репресії в Україні 20–40-х рр. добре знає, де поділась «украиноязычная интеллигенция» і хто тоді трудився в ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Однокурсники Табачника пригадують, як він хвалився іменною дідовою зброєю…

Чи випадково Янукович добирає на найвищі державні посади переважно росіян та неукраїнців? Що, серед українців немає талановитих фахівців, які здатні були б здійснювати конституційне положення, що Україна є державою Українського народу? Ба, Українського народу як державотворця нинішня влада України воліє взагалі не згадувати. Натомість кажуть: «Народ України». Зверхник Комуністичної партії України (не української! Бо українських комуністів нема в природі від 20-х років ХХ ст.) двоязикий Петро Симоненко (і цей теж «донєцкій»!) взагалі не визнає існування українського народу. Тільки «народ України». Ба, новий претендент на лідера нації, буковинець Арсеній Петрович Яценюк теж щодня кричить по телевізору, що Україна належатиме «народу України». А не українському народові.

Ще перераховувати міністрів та високопосадовців – неукраїнців на -ов та -єв – окупантів та нащадків московських окупантів?

Це не український уряд. Це «сборная СССР», яка грає не за Україну, а за той таки СССР. Тобто за його спадкоємця – Росію. Стратегічне завдання цього уряду, продиктоване з Кремля, – остаточно скомпрометувати Україну перед цілим світом, показати, що український народ неспроможний бути державотворчою силою, що його очолювати можуть лише «варяги».

Як оті шахраї, що руйнують підприємство, щоб здешевити його і купити за безцінь, так оці «варяги» руйнують і компрометують Україну, щоб задешево здати її під владу їхньої матері-Росії.

Такий уряд в УССР був у 20 – 30-х роках. Сталін тримав там кількох українців, точніше, хохлів. Для декору і відстрілу. Усі ті урядовці поводилися в Україні як окупанти в завойованій країні. (Ленін був відвертим: «Теперь с завоеванием Украины…» – ПСС, т. 38, с. 300-305; «Киев, Полтава, Харьков взяты...» – т. 40, с. 29; «Чем больше мы завоевываем Украину…» – т. 40, с. 251). На всі рівні влади українців допускали лише за умови, що вони слухняно здійснюватимуть колоніяльну політику Москви. А як тільки Москва запідозрювала найменший національний ухил – зараз їх відстрілювала. Та й своїх окупаційних адміністраторів теж не милувала (Хатаєвич, Постишев, Балицький, Косіор). Даремно нинішні адміністратори сподіваються, що коли вони на тарілочці піднесуть Україну цареві-батюшці Путіну, то він їх милуватиме і нагороджуватиме посадами й маєтками. Путін усюди настановить своїх іванів. А наших злодіїв у Росії чекає «одна Сибір неісходима».

Хай мене після цієї статті обзивають націоналістом, шовіністом, расистом, нехай звинувачують у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі – я звик. За вироками совєцьких судів я – «український БУРЖУАЗНИЙ націоналіст» від 1968 року.

Тільки сліпий, забамбулений хохол не бачить, не хоче бачити, що в Україні вже відверто російська влада. Кадри в неї добирають за національною ознакою. Щоправда, беруть і українців, які втратили свої національні ознаки і стали на бік окупанта. Тобто зрадників українського народу. Ця чужа, ворожа українському народові влада готує – ні, вже здійснює тихий державний переворот. Залишилося лише запровадити «другу державну мову» – і Україна буде розтоптана остаточно, її можна буде «упразднить за ненадобностью». Час, пророкований Тарасом, настав:

…Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

P.S. Читач запитає: а чому я назвав статтю «Варяги внутрішні і варяги зовнішні»? За аналогією до статті Михайла Драгоманова 1876 року «Турки внутрішні і зовнішні». Щоб застерегти: росіянам внутрішнім і росіянам зовнішнім держава Україна не потрібна. А якщо вона, всупереч їхній волі, з΄явилася, то вони взяли в ній гору, щоб попанувати над дурними хохлами – недобитками українського народу. Якщо ж цей «проект» не вдасться, то не шкода цю країну покинути напризволяще і втекти за кордон, де в чужоземних банках вони зберігають «з пожару вкрадений покров». Адже Україна для них – не Батьківщина, а лише територія і населення. Для пограбування. А поки що – за нашою, панове виборці, мовчазною згодою! – вони будують в Україні Росію № 2. Малоросію. Де ми, абориґени, потрібні хіба як робоче бидло, чисельність якого вони реґулюватимуть на свій розсуд.

Василь Овсієнко, лавріят премії імени Василя Стуса.

1 червня 2012 року.

Навздогін: Агов! А чи є тепер в Україні (та й у Росії) російська інтеліґенція? На взір Ґерцена, Чернишевського, Короленка, Сахарова, яка б запротестувала проти глуму над Україною з боку їхніх знахабнілих співвітчизників?